Дорогі колеги, поети та поетки з РФ.
Зараз я вперше за декілька діб увімкнула комп’ютер і хочу сказати вам, що звідси ваші «гарячі» вірші про війну, які ви так поспішаєте опублікувати у своїх фейсбуках, виглядають – ну якби не дуже… Їх неприємно читати. І не хочеться читати… Принаймні, поки.
І саме їх оприлюднення не прочитується сьогодні інакше, ніж нарцисичне бажання пошвидше привласнити і естетизувати чужий катастрофічний досвід (при цьому я припускаю, що моменти щирої емпатії, болю, люті, відповідальності, співпереживання у цих жестах і текстах теж присутні).
Але я переконана, що навіть у трагічній, тривожній і важкій ситуації будь-яка публікація і будь-яке бажання зробити висловлювання публічним-прямо-зараз можна відрефлексувати: чим для вас зараз стають ці жести і тексти? Чого саме ви хочете досягнути ними? А що вони постфактум можуть спричинити поза вашими початковими імпульсами, бажаннями і волею?
(Переважно це стосується текстів, які прямо чи опосередковано репрезентують «чужі страждання», описують ментальний стан і досвіди, образи і процеси, дії і події, що переживаються ТУТ: всередині війни.
І НЕ СТОСУЄТЬСЯ текстів загального протестного антимілітаристського спрямування чи текстів, що описують особисті процеси/переживання, пов‘язані з приватним проживанням знання про цю війну, що відбувається не з вами.)
Ви не є свідками того, що тут відбувається. І не можете про це свідчити. А ті, хто можуть це робити – не дуже-то й мають можливість дозволити собі таку розкіш – писати вірші. Або пишуть їх – буквально – з бомбосховищ. Зробіть над собою деколоніальне зусилля: і просто послухайте голоси звідси.
І необов‘яково скороспішно лабати зараз підбірки перекладів української поезії на ваших інтернет-ресурсах як «жест солідарності і підтримки».
Я знаю, що ті, кого цікавила сучасна українська поезія, працювали з нею, перекладали її, публіковали її і до 24 лютого 2022. А ті, хто поспіхом роблять це саме зараз – замисліться: ви впевнені, що це САМЕ ТА підтримка, яка зараз українським поеткам і поетам потрібна? Чи краще спрямувати ваші сили і ресурси на підтримку і боротьбу іншого характеру?
І ще:
Я з подивом дивлюсь, як назрівають деякі практики міжнародних літературних медіа, журналів і видань, які чомусь збирають у російських поетів їхні «гарячі» поетичні реакції на війну. І мені це, бляха, не подобається. Хочеться спитати: ви впевнені, що саме ці голоси зараз мають бути чутніші за інші? Чи вам просто бракує ресурсів/часу/бажання на «екстрене» знайомство з українським літературним контекстом?
Слова з України 